«Страх і ненависть по-українськи» або наркотики вживають не тільки в Лас-Вегасі. І художнє кіно про наркотики знімають не тільки американці. Українці також на це здатні. Особливо молоді кінематографісти. Одним з таких сміливців виявився Олександр Шапіро. За українських умов в кінематографії це можна вважати подвигом – знімати фільм, який не вийде в широкий прокат і який навряд-чи хто наважиться випускати на відео-носіях.
Міфи про відсутність українського кінематографу вже стали загальноприйнятими і загальновідомими. Але рано чи пізно приходить той час, коли міфи або доводяться, або спростовуються. І для українського кіно такий час настав – на щастя вони спростувалися.
Шокуюча Азія...
... саме такими двома словами хочеться описати фільм, про який сьогодні піде мова. Останнім часом східна культура стала дуже популярною в Європі. Не оминула ця популярність і кіно. Фільм спільного виробництва Південної Кореї та Японії „Odishon” (Кінопроби) на початку перегляду (ба, навіть на перших кадрах) поглинає глядача звичайністю своєї сюжетної історії.
Мелодрама почуттів нової ери, ери високих технологій і невідділення людини від кібер-простору. Можна подумати, що я зараз тут збираюся писати оду кіберпанку в кіно. Ні, насправді це лише спроба написати рецензію на дуже і дуже дивний фільм – «2046», спільного виробництва Китаю та Франції. Кіно, що настільки вразило... словами передати важко, але я все ж таки спробую. Почнемо.
Феєрія чорно-білих пристрастей – так і ніяк інакше хочеться коротко визначити фільм, про який пишу. Сьогодні під пильне око рецензента потрапив істинний шедевр чорно-білого готичного (!) кіно – «Надя» (Nadja), який створено, як не дивно, в США і режисером, майже дебютантом, – Майклом Алмерейдою (Michael Almereyda). Можна навіть присвятити цю рецензію десятиріччю з дня виходу фільму на екрани.
