Evilly personal place

Про цей концерт неможливо мовчати. Той випадок, коли не зважаючи ні на що хочеться написати. Пережиті емоції просяться в букви на екрані.

Отже, близько місяця тому з’явилась чудова новина про черговий концерт в Києві пана Дагласа П., він же проект Death In June, який мав доїхати сюди після Одеси. Відразу порадувала яскрава проукраїнська позиція та анонсований можливий концерт в Маріуполі для військових... Мутні організатори видавали один хіт за іншим - спочатку змінили чудовий клуб “Sentrum” на жахливу “Тикву”, додали в лайнап прекрасний датський проект Die Weisse Rose, забили зовсім на рекламу події, вкрай заплутали публіку з продажем квитків. Та не зважаючи ні на що всі в Україну доїхали, концерти відбулись і залишили лише неймовірні та потужні емоції, чому не змогли завадити ані клуб, ані організатори.

Не попасти на цей концерт я не могла собі дозволити. Де б він не відбувався. Якщо пана Пірса навіть в компанії з чудовим музикантом Міро Шнейдр, який виконував клавішні партії в альбомі “The Snow Bunker Tapes” та цьому концертному турі, я вже бачила двічі (з Міро був незабутній концерт в Барселоні), то побачити DWR та ще й в Києві, та ще й знаючи про особливу програму Томаса для України - такий шанс іноді випадає раз в житті.

Абсолютно невідомий у нас проект Die Weisse Rose я відкрила для себе у Москві майже чотири роки тому. Нажаль тоді повністю його шоу подивитись не вдалось, зате ми познайомились і пізніше довгі розмови в скайпі вилились у одне з кращих інтерв’ю, яке мені доводилось зробити. Надзвичайно цікава людина з проектом, сповненим глибокого сенсу. Тому DWR були певно в п’ятірці тих гуртів, яких вживу чекаєш довго і з нетерпінням.

Але повернемось до недільного шоу в Києві. На початку восьмої вечора під “Тиквою” ще стояла черга, не на квартали, але не маленька. Пропускали швидко, не зважаючи на глюки організаторів, які відлякували публіку перед концертом обов’язковими списками. Трохи більше сотні людей в залі - цілком комфортно, правда не під сценою - там було душно. Чомусь витяжку в клубі додумались увімкнути лише після першої третини концерту. Близько восьмої концерт розпочався - на сцені з’явився Міро в вишиванці та зіграв фортепіанне інтро. А потім з клубів диму виникла вже знайома фігура в масці - і теж в вишиванці. Відіграли разом пару більш індустріальних речей репертуару DI6 та безслідно зникли в тумані за сценою.

І тут заграла інтро - хорватська народна пісня в аранжуванні DWR - була використана в якості інтро до виступу Die Weisse Rose як у Києві, так і в Одесі. На сцені з’явилися троє чоловіків в чорних вишиванках і почалось щось грандіозне. Між іншим, всі троє теж не прості люди - вокаліст та засновник проекту Томас Бойден, його постійний партнер по проекту, а також засновник дарк-фолк команди Of The Wand And The Moon Кім Ларсен та Гері Кері - головний в гурті Joy Of Life. Сильний індустріальний струс від DWR дуже гарно контрастував як з початком, так і з подальшим виступом DI6. Без сумніву, публіку зачепили добре. Навіть п’яних вигуків, які супроводжували Дагласа, не було чути. Мурашки бігали по шкірі від барабанного бою, а коли в останній композиції Томас надзвичайно емоційно почав вигукувати “We never leave you!”, то здавалось сама Європа намагалась докричатись до українських сердець. Але фінал і зовсім порвав на шматки та сльози втримати не вдалось. Під кавер на “Плине кача”, який став реквіємом Майдану, музиканти запалили свічки та з ними в руках завершили свій виступ.

Сетлист:

1. A Martyrium of White Roses

2. At the Doorsteps of Our Temple

3. Unser Leben Geht Dahin Wie Ein Geschwаtz

4. As the Last of the Petals are shattered

5. Immer Weiter und Weiter Treue um Treue

Outro - "Плине кача..." (cover)

Далі виступ продовжили Death In June, які зайняли сцену ще години на дві. Після того, як Міро відіграв на баяні “Ти ж мене підманула” та невеликої більш індустріальної частини, Даглас вже скинув маску, взяв в руки гітару і вечір завершився у вигляді душевного квартирника з піснями на замовлення. Звісно, не обійшлося і без вставок України в тексти DI6. Нічого надзвичайного, в принципі, про Дагласа багато пишуть інші (все ж таки він хедлайнер).

А я ще тут згадаю про Die Weisse Rose. Мені здається, що найкращого часу для їх приїзду сюди й не можна було вигадати. Хіба що в розпал позаминулої зими вони б мали виступити на головній сцені Майдану. Томас, як історик, вбирає в себе дуже багато та пропускає це через свою творчість. І ця творчість чіпляє своєю відвертістю навіть тих, кого вже дістала військова тематика в українському шоу-бізнесі, що комерціалізувався вже вкрай. Вся ця дарк-фолк компанія щиро вболівала і підтримувала Україну в її жахливі часи півторарічної давності і продовжує робити це в нелегку сучасність. Вони не говорили про це публічно, як деякі інші. Вони змогли показати це у своїй музиці, в своєму шоу, в тому, чим займаються все життя і що йде від душі. І я точно знаю, що не вони одні такі. Хай там вже звинувачують Дагласа в тому, що до Маріуполя він не доїхав, але своє слово тут він сказав. І його почули. Не лише в Україні.

А після концерту сумнівів не лишилося - ми точно переможемо...